Дім, якого більше немає

У цій роботі Ольга Турецька звертається до однієї з найглибших людських тем — пам’яті про дім. Прозорі скляні дерева утворюють своєрідний ліс спогадів, крізь який проглядаються ледь вловимі обриси будівлі. У самому центрі композиції розміщено невеликий жовтий стілець — простий предмет, що несподівано стає головним носієм пам’яті про людську присутність. Скло, крихке й водночас довговічне, набуває тут символічного значення. Воно нагадує про те, як час поступово стирає матеріальні сліди життя, але не здатен знищити спогади. Контури дому постають радше як відлуння минулого, ніж як реальна архітектурна форма. Втрата стає не кінцем історії, а початком її збереження в людській пам’яті. Для сучасної України ця робота набуває особливого звучання. Вона нагадує про тисячі домівок, зруйнованих війною, про вимушені розлуки та втрати, які неможливо виміряти лише цифрами. Проте її зміст виходить далеко за межі конкретного часу чи країни. Адже справжній дім існує не лише у стінах, а й у пам’яті, культурі та людських зв’язках, які допомагають залишатися собою навіть після найважчих випробувань.