Караффа-Корбут

Софія Караффа-Корбут – українська художниця-графікеса, яскрава представниця руху шістдесятництва. Повне ім’я – Софія-Роксоляна-Романа Петрівна Караффа-Корбут. Ілюстраторка близько 60 творів українських письменників, які вийшли тиражем понад 6 мільйонів примірників, тобто кожна четверта дитячу книжка, яка виходила в Україні, була ілюстрована саме Софією.
Народилася у Львові й була охрещена у львівській церкві Петра і Павла. Батько Софії, Граф Петро Караффа-Корбут, білорус за національністю, належав до давнього шляхетського роду. У 1924 році емігрував до США, його родину влада репресувала, маєтки націоналізувала. Мати, Марія Петрівна Береза, через родину своєї матері Анни з Кучинських була двоюрідною сестрою Іларіона Свєнціцького.
Дитинство Софії Караффи-Корбут пройшло у селі Куткір, де її виховували дві вчительки: мати з тіткою. Закінчивши у 1936 році початкову школу, Софія продовжила навчання в жіночій гімназії сестер Василіянок, брала професійні уроки малювання у художниці-графіка Стефанії Ґебус-Баранецької. У 1939 році гімназію закрили і вона поїхала до Стрия, щоб навчатися в середній школі. Проте навчання закінчити не вдалося через початок Другої світової війни. Софія повернулася до Львова і у 1942 році вступила до Державної мистецько-промислової школи. У 1944 році закінчила перший клас Державної технічної фахової школи для будівництва, згодом перейшла на навчання у Львівське художньо-промислове училище (нині коледж імені Івана Труша). Після його закінчення, мистецьку освіту продовжила в Інституті прикладного й декоративного мистецтва на відділі прикладної графіки факультету монументального живопису, де навчалась з 1947 по 1953 рік. Викладачами з фаху були Іван Гуторов, Вітольд Манастирський та Роман Сельський. Коли відділення закрили, студентку Караффу-Корбут перевели на п’ятий курс Київського художнього інституту. Однак до столиці вона не поїхала – перейшла на відділ художньої кераміки і лишилась у Львові. Після інституту працювала на Львівській скульптурно-керамічній фабриці, але невдовзі полишила її. Згодом, прощання з керамікою мисткиня зафіксувала у творі «Трагедія перед виставкою», зобразивши розгубленість і переляк художниці та її помічника-майстра біля розбитої керамічної роботи, що було призначено на виставку.
Софія Караффа-Корбут працювала здебільшого в станковій та книжковій графіці. Перші ілюстрації виконувала у техніці гуаш, а з 1959 року почала займатись і кольоровою ліногравюрою. Також були експерименти із монотипією, після чого Караффа-Корбут все ж зосереджується на попередньо перелічених матеріалах (гуаш і лінорит). Графічний талант Софії Караффи-Корбут на повну силу проявився у 1960-их роках. Співпрацювала із видавництвами «Каменяр» (від 1961, Львів), «Веселка» (від 1964), «Дніпро» (обидва – Київ). Отримавши прихильну оцінку критики за експоновану на багатьох виставках роботу «Народний месник Лук’ян Кобилиця» (1960), Софія Караффа-Корбут понад два десятиріччя не розлучається з однотонною та кольоровою ліногравюрою, яку наприкінці життя замінює на туш і перо.
Перша персональна виставка відбулась у 1964 році. Провідними мотивами творчості Караффи-Корбут були фольклор та українська поезія. У її багатогранній спадщині особливе місце посіла Шевченківська тематика – перші твори датовано 1961 роком, останні — 1968-м. Однією з найважливіших праць є ілюстрований «Кобзар» 1967 року, де вміщені 34 ілюстрації художниці. Безперечно Софія Караффа-Корбут належить до найвидатніших мистецьких інтерпретаторів поетичної спадщини Тараса Шевченка. Завдяки унікальному авторському підходу до ілюстрації, мисткиня, за словами критиків, досягала синтезу двох мистецтв, роблячи поетичне слово зримим. Також значним наробком для української книжкової графіки вважаються ілюстрації Караффи-Корбут до поеми Івана Франка «Іван Вишенський» та драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки, що вийшли в світ аж після 2000 року (вже після смерті художниці).
Померла 29 листопада 1996 року. Похована на цвинтарі села Куткір. У 2000 році на могилі поставили пам’ятник роботи скульптора Івана Микитюка. На чорному мармурі надмогильного пам’ятника зображено Мавку, що тягне руки до неба. З протилежної сторони викарбувано слова художниці: «Я цінності ті марні давно перецінила і знаю: головне в житті є тільки віра, праця, честь та добра пам’ять по тобі, що теж живе недовго…»