Гнів

У цій роботі Соломія Мозиль виходить за межі суто емоційного вираження, “Гнів” стає метафізичним образом внутрішньої боротьби людини зі своїм типовим “Я”. Деформоване, непропорційне обличчя не є портретом, а радше дзеркалом, у якому відображається спотворена людська сутність, коли розум підкорює емоції. Напис постає, як морально-філософська теза, що апелює до природи людської свідомості. Гнів стає руйнівною стихією, яка тимчасово затьмарює здатність мислити, руйнуючи цілісність особистості. Експресивна форма у грубих енергійних лініях, контрасті чорного і червоного, – як ударна хвиля емоцій, що тремтить між людським і звірячим. В образі фігури, стислої у напрузі, прочитується момент внутрішнього конфлікту, ніби старається вирватися із власного полону. Соломія ставить глядача перед власним гнівом, який, можливо, колись затьмарював здатність бачити ясно. І саме в цьому появляється психологічне й емоційне очищення – у розпізнанні гніву як межі, через яку починається шлях до свідомості. Ця робота є частиною більшого авторського циклу про «сім гріхів», де Соломія Мозиль говорить не з позиції моралізатора, а як спостерігач людських слабкостей, які не завжди осуджуються, а радше осмислюються з елементом співчуття, іронії чи виклику.