ПРО МИТЦЯ

Олег Мінько – український художник і викладач, представник львівської мистецької школи. Заслужений художник України (1972) та Народний художник України (2009) і вважається одним із найкращих сучасних художників України.
У 1959 вступив до Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва на відділ художнього ткацтва. Його викладачами були видатні живописці та блискучі педагоги Роман Сельський та Карло Звіринський.
Після закінчення інституту 1965 року працював майстром ткацького цеху Львівського художньо-виробничого комбінату, через 5 років став керівником цього цеху. З 1971 по 1982 працював художником монументального цеху Львівського художньо-виробничого комбінату. З 1982 року — старший викладач кафедри художнього текстилю Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва. Очолював цю кафедру.
Свою творчість Олег Мінько почав одразу з абстракцій, мінімальними засобами виражаючи свої внутрішні переживання. Одна з перших абстрактних композицій «Гра в карти», написана 1961 року. Абстракції дали Олегові Міньку цілковиту свободу в пошуках непізнанного. Кольорова гама складається з темних насичених благородних кольорів: чорний, сірий, коричневий, темно-синій, бронзовий. Період абстрактного живопису в Олега Мінька тривав до 1965 року. Далі він почав шукати нове вираження своїх переживань. Так з’явився напрямок, який Олег Мінько називає умовно — фігуративним.
У 1967—1969 роках головним об’єктом творчих пошуків мистця стає історична та соціальна тематика. Він експериментує з людськими фігурами в просторі своїх картин і намагається завуальовано, мовою живопису виразити свій протест проти того, що відбувається в суспільстві. Так народжується нова серія філософсько-метафоричних картин, написаних у 1968—1972 роках. Ці картини — відверта реакція художника на посилення тиску тоталітарної влади.
Після 1970 року у творчості Олега Мінька з’являються нові сюжети на історичну тематику — це картини, що оспівують козаччину, оплакують полеглих героїв. У цих творах чітко прочитується суто українське, національне, що хвилює митця: осмислення минувшини, славних часів козаччини, біль за долю України, пророцтво майбутнього, турбота про наше сьогодення.
Орієнтовно з 1970 по 1978 живописець переживає затяжну творчу депресію, яку сам називає «періодом мовчання», спровоковану тривалим психологічним напруженням, яке посилилось після арештів друзів, стеження та постійних викликів до КДБ, негласної заборони виставляти свої картини, загального загострення ситуації в тоталітарному суспільстві.
З початком нового творчого періоду художник переживає ніби друге народження, своєрідний прорив: від 1978 року почався новий, виставковий, етап у біографії художника.
1981 року у Львівській картинній галереї відбулась експозиція відомих львівських живописців Олега Мінька, Зеновія Флінти та Любомира Медвідя. «Виставка трьох» — під такою назвою вона увійшла в історію — стала яскравим явищем, «ковтком чистої джерельної води» в мистецькому середовищі.
Так настав новий період художника — «романтичного реалізму», коли художник, за його словами, заново вчився малювати: серія пейзажів і портретів, художніх образів, опоетизованих романтично-філософським світосприйняттям мистця. Переломним моментом в усій творчості Олега Мінька став «Портрет доньки», написаний 1980 року.
У кінці 1980-х на початку 1990-х настає крайній експресіоністичний період митця — «повернення до витоків» — коли митець нарешті зміг вільно говорити мовою своєї творчої натури, власного світосприйняття, внутрішніх переживань, тільки для нього характерних художніх образів.
2009 рік — 50 років творчості — для Олега Мінька став своєрідним підсумком, хоча художник і надалі продуктивно працював як митець і як педагог. Він розпочав новий цикл « Зниклі цивілізації», у якому звучать мотиви екзистенційних переживань живописця з приводу майбутнього людства.