Ласовський

Володимир Ласовський — видатний український художник, педагог, громадський діяч, мистецтвознавець та критик. Народився у селі Сороки (нині Бучацький район, Тернопільська область, тоді — Бучацький повіт Королівства Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина).
Родина майбутнього художника мала шляхетське коріння. Батько Созонт працював народним учителем, був організатором громадського життя в рідному селі, зробив чимало для піднесення освітнього й культурного рівня односельців.
Ідилію обірвали Перша світова війна та московська окупація. Відступаючи з Галичини у 1915 році, росіяни «евакуювали» родину Ласовських на Схід України. Протягом чотирьох років (1915–1919) Володимир із батьками мешкав у Бахмуті, де Ласовський-старший продовжував учителювати. Саме на Донбасі малий Влодко захопився тим, що згодом стало справою цілого його життя, — малярством і театром.
Повернувшись до Галичини, продовжив навчання у Бучацькій гімназії, вступив до лав Пласту. Незабаром у хлопця з’явилася нагода розвивати нахил до малювання. У березні 1923 року у Львові почала функціонувати перша на галицьких теренах українська художня школа, створена з благословення митрополита Андрея Шептицького талановитим митцем Олексою Новаківським. У цій Мистецькій школі Володимир провчився п’ять років.
Під час студій у школі молодий художник був «вічним революціонером» навіть щодо вчення самого Новаківського, оскільки його завжди захоплювали нові течії.
Не бажаючи йти шляхом учителя, захоплений авангардом Володимир у 1933 році вирушив до Парижа — столиці творчих особистостей того часу.
Спершу вступив до Національної вищої школи красних мистецтв, одначе, настрашений її «риґористичним академізмом», невдовзі зробив вибір на користь академії кубіста Фернана Леже.
Навчаючись у відомого французького митця, був змушений переосмислити попередній досвід з Олексою Новаківським: «Тут в ательє малярського революціонера Леже я хотів далі революціонувати, але Леже наказав мені «фотографувати», а не малювати кубістично. Я був шокований і розчарований, щойно тут переконався, що рацію мав мій учитель Новаківський, і як багато він мені дав».
Повернувшись до Львова, Володимир Ласовський з головою поринув в українське культурно-мистецьке життя. Зокрема, долучився до створення молодіжної творчої групи «Руб», редагував її друкований альманах «Карби» (вийшов лише один номер, 1933), брав участь у виставках та писав статті на мистецтвознавчі теми, малював краєвиди, натюрморти та портрети. Не цурався впливів кубізму, конструктивізму, експресіонізму. Схвальні відгуки про творчі досягнення Ласовського публікувалися також у польській та єврейській пресі.
Своєрідною вершиною досягнень молодого художника можна вважати персональну виставку, влаштовану Асоціацією незалежних українських митців (АНУМ) у 1939 році.
Важкі часи настали з приходом більшовицьких «визволителів» восени 1939-го. Як людина, котра понад усе цінувала творчу й особисту свободу, Ласовський не сприймав накиненого згори «соціалістичного реалізму».
«Большевики наказували нам малювати соцреалістично величезні портрети «вождів», і я перестав малювати», — згадував митець. За часів «перших совітів» вимушено вступив до Спілки художників, керував кабінетом декоративно-прикладного мистецтва Інституту народної творчості, написав вступну статтю до каталогу посмертної виставки Івана Труша.
Повернутися до активнішої творчої праці зміг у роки німецької окупації (1941–1944). Зокрема, очолював Спілку українських образотворчих мистців (СУОМ), викладав мистецтвознавство для слухачів акторських курсів, спільно з письменником Зеноном Тарнавським заснував Театр малих форм. Втім, за тодішніх умов годі було думати про реалізацію творчого потенціалу. Наступ червоних змушував замислитися над власною безпекою. Тож, як і тисячі галичан, Володимир Ласовський разом із родиною покинув рідну домівку й подався на Захід. Їхати довелося охопленими українсько-польським протистоянням теренами Лемківщини, під постійною загрозою потрапити до рук ворожих боївкарів.
Кінець Другої світової війни Ласовські зустріли на австрійській землі, у таборах для переміщених осіб (Куфштайн, Ґрац). Навіть за найважчих обставин Володимир залишався людиною мистецтва: керував міжнародним таборовим театром у Куфштайні, викладав у таборовій мистецькій школі в Ляндеку та брав участь у мистецьких виставках.
У 1946 році переїхав до Парижа. Тут організував і очолив Українське товариство прихильників мистецтва, розписав храм святого Володимира. Мусив розриватися між бажанням творити та обов’язком годувати сім’ю, тому влаштувався на фабрику.
У 1948-му емігрував до Аргентини. Тут викладав історію українського мистецтва в Українській театральній школі, очолював Спілку українських літераторів, митців і науковців, заразом студіював режисуру й драму. Спільно з письменником Юрієм Тисом заснував у Буенос-Айресі Театральну студію, створив ляльковий театр, для якого власноруч виготовив ляльки, сцену та декорації. Незадовго до від’їзду художника, у 1958 році, в аргентинській столиці відбулася його персональна виставка.
У 1959 році митець із родиною прибув до США, де мусив починати все з чистого аркуша. Проживаючи в Нью-Йорку, заробляв працею у швацькій майстерні, паралельно розписував церкви разом із Святославом Гординським — іншим випускником Мистецької школи Олекси Новаківського. Займався живописом і скульптурою, оформленням книжок, театральних декорацій, написанням статей з теорії мистецтва та рецензій. Був головою нью-йоркського осередку Об’єднання митців українців в Америці (ОМУА) та Ради у справах культури при Світовому конгресі вільних українців (СКВУ). Тут, у Нью-Йорку, відбулася його персональна виставка. Володимир також започаткував театральну студію при Спілці української молоді (СУМА), де ставив п’єси з дружиною Мирославою.
Попри поважний вік, багато виступав із доповідями, організовував культурно-просвітницькі заходи. Чимало його публікацій і виступів були присвячені тяжкому становищу українців та їхньої культури під гнітом московсько-більшовицького режиму.
Вихід на пенсію дав художнику рідкісну можливість присвятити себе улюбленій справі — малярству та громадській роботі. Почав знову інтенсивно малювати, але доля його була гіркою й жорстокою і невдовзі обірвала цю радість. Його шляхетне серце, знесилене життєвими злиднями і працею, перестало битися 10 листопада, під вечір.
Раптова смерть 68-річного митця стала важким ударом для всієї української громади. Поховали Володимира Ласовського на українському цвинтарі в містечку Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі. Посмертна виставка творів художника, котрий протягом цілого життя залишався вірним кредо «Краще бути паршивеньким собою, чим ґеніяльно подвоювати чужу особовість», відбулася в Торонто у 1980 році.