ПРО МИТЦЯ

Володимир Васильович Лупійчук – скульптор, різьбяр, громадсько-політичний діяч та душа козацтва, генерал-хорунжий, голова Ради старійшин козацтва України.
Вже у 1970-х роках відновив традицію козацтва на Тернопільщині.
Лауреат премій Фонду Тараса Шевченка та імені Володимира Винниченка, нагороджений орденами Дмитра Вишневецького та «Козацька доблесть», відзнаками-хрестами трьох ступенів за сприяння відродження українського козацтва.
Народився Володимир Васильович Лупійчук в сім’ї Василя та Степаниди Лупійчуків у Волочиську, тоді Кам’янець-Подільської області. Батько з місцевого хліборобського роду. Мати – міщанка, мала освіту, яку можна було здобути в їхньому містечку.
Володимир був четвертою дитиною в сім’ї. Його світогляд формувався в умовах добра, справедливості і любові до ближнього. Він з дитинства читав багато української класичної літератури, його цікавили ілюстрації, де були зображені козаки, манило все, що було пов’язано з їхнім життям та бойовими звитягами.
Можливо, саме в ті часи й захопився «козацькою» темою, а пізніше, живописом і ліпленням. Аби зображати фігури людей максимально досконало вивчав анатомію.
Навчався у Львівському художньо-ремісничому училищі №4 на відділенні, яке готувало малярів-декораторів, там провчився три роки. Потім вступив на заочне відділення Чернівецького будівельного технікуму.
У 1948 році Володимир Лупійчук прибув за направленням на роботу у зруйнований війною Тернопіль. Будівля, до якої юнак доклав руку і свій талант, стала гордістю тернополян – Тернопільський академічний обласний український драматичний театр імені Тараса Шевченка. Саме в його інтер’єрі та екстер’єрі молодий фахівець виконав цілу галерею ліпних скульптур.
Як робочий матеріал скульптор використовував гіпс, мідь, латунь, бронзу, алюміній, інколи скло, кераміку чи бетон.
Це був феноменальний чоловік, який ще за радянських часів сміливо відстоював історію України. Красномовним свідченням проукраїнської позиції скульптора є його творчий доробок, глибоко закорінений у козацьку та шевченківську тематику.
Творча наснага, бажання творити та велике працелюбство удосконалило його майстерність. Він багато читав і особливо захоплювався історією України. Під його чарівним різцем козаки наче оживають: грають на бандурах, танцюють, бенкетують, сумують, прощаються з коханими, верхи на конях летять у бій. У 1990 році він став членом Національної спілки народних майстрів України, а з 2002 року – заслуженим майстром народної творчості України.
Значна частина робіт різьбяра зберігається у Збаразькому замку та у Вишнівецькому палаці, що на Тернопільщині. Скульптури митця експонувалися у Софії Київській і Музеї гетьманства в місті Києві та в багатьох містах Західної України і за кордоном. Його вишукані роботи дивують, захоплюють, вони ніби живі свідки нашої величної історії.
“Козацтво – моя зоря, моє сонце, котре зігрівало, манило мене у світ вільного і гордого, багаторядного людського життя. Дух козаччини, котрий несе із глибини віків нашу національну ідею, владно кличе нас йти до поставленої мети: відродження української нації і на її основі розбудови Української Національної Держави” – Володимир Лупійчук