ПРО МИТЦЯ

Володимир Ласовський – видатний український художник, педагог, громадський діяч, мистецтвознавець та критик. Народився у селі Сороки (нині Бучацький район, Тернопільська область, тоді Бучацький повіт Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина).
Родина майбутнього художника мала шляхетське коріння. Батько Созонт працював народним вчителем, був організатором громадського життя в рідному селі, зробив чимало для піднесення освітнього й культурного рівня односельців.
Ідилію обірвали Перша світова війна та московська окупація. Відступаючи з Галичини в 1915 році, росіяни «евакуювали» родину Ласовських на Схід України. Протягом чотирьох років (1915 – 1919) Володимир з батьками мешкав у Бахмуті, де Ласовський-старший продовжував учителювати. Саме на Донбасі малий Влодко захопився тим, що згодом стало справою цілого його життя – малярством і театром.
Повернувшись до Галичини, продовжував навчання у бучацькій гімназії, вступив до лав Пласту.
Незабаром у хлопця з’явилася нагода розвивати нахил до малювання. У березні 1923 року у Львові почала функціонувати перша на галицьких теренах українська художня школа, створена з благословення митрополита Андрея Шептицького талановитим митцем Олексою Новаківським. У цій Мистецькій школі Володимир провчився п’ять років.
Під час студій у школі, молодий художник був «вічним революціонером», навіть проти учення самого Новаківського, так як його завжди захоплювали нові течії.
Не бажаючи йти шляхом вчителя, захоплений авангардом Володимир у 1933 році вирушив до Парижу – столицею творчих особистостей того часу.
Спершу вступив до Національної вищої школи красних мистецтв, одначе, настрашений її «риґористичним академізмом», невдовзі зробив вибір на користь академії кубіста Фернана Леже.
Навчаючись у відомого французького митця, був змушений переосмислити попередній досвід із Олексою Новаківським: «Тут в ательє малярського революціонера Леже я хотів далі революціонувати, але Леже наказав мені «фотографувати», а не малювати кубістично. Я був шокований і розчарований, щойно тут переконався, що рацію мав мій учитель Новаківський, і як багато він мені дав».
Повернувшись до Львова, Володимир Ласовський з головою поринув в українське культурно-мистецьке життя. Зокрема, долучився до створення молодіжної творчої групи «Руб», редагував її друкований альманах «Карби» (вийшов лишень один номер, 1933), брав участь у виставках та писав статті на мистецтвознавчі теми, малював краєвиди, натюрморти та портрети. Не цурався впливів кубізму, конструктивізму, експресіонізму. Схвальні відгуки про творчі досягнення Ласовського публікувалися також у польській та єврейській пресі.
Своєрідною вершиною досягнень молодого художника можна вважати персональну виставку, влаштовану Асоціацією незалежних українських митців (АНУМ) у 1939 році.
Важкі часи настали з приходом більшовицьких «визволителів» восени 1939-го. Як людина, котра понад усе цінувала творчу й особисту свободу, Ласовський не сприймав накиненого згори «соціалістичного реалізму».
«Большевики наказували нам малювати соцреалістично величезні портрети «вождів», і я перестав малювати» – згадував митець. В часі «перших совітів» вимушено вступив до Спілки художників, керував кабінетом декоративно-прикладного мистецтва Інституту народної творчості, написав вступну статтю до каталогу посмертної виставки Івана Труша.
Повернутися до активнішої творчої праці зміг в роках німецької окупації (1941 – 1944). Зокрема, очолював Спілку українських образотворчих мистців (СУОМ), викладав мистецтвознавство для слухачів акторських курсів, спільно із письменником Зеноном Тарнавським заснував Театр малих форм. Втім за тодішніх умов годі було думати про реалізацію творчого потенціалу. Наступ червоних, змушував замислитися над власною безпекою. Тож, як і тисячі галичан, Володимир Ласовський разом із родиною покинув рідну домівку й подався на Захід. Їхати довелося охопленими українсько-польським протистоянням теренами Лемківщини, під постійною загрозою потрапити до рук ворожим боївкарям.
Кінець Другої світової війни Ласовські зустріли на австрійській землі, у таборах для переміщених осіб (Куфштайн, Ґрац). Навіть за найважчих обставин Володимир залишався людиною мистецтва: керував міжнародним таборовим театром в Куфштайні, викладав у таборовій мистецькій школі в Ляндеку та брав участь у мистецьких виставках.
У 1946 році переїхав до Парижа. Тут організував і очолив Українське товариство прихильників мистецтва, розписав храм святого Володимира. Мусив розриватися між бажанням творити та обов’язком годувати сім’ю, влаштувався на фабрику.
У 1948-му емігрував до Аргентини. Тут викладав історію українського мистецтва в Українській театральній школі, очолював Спілку українських літераторів, митців і науковців, заразом студіював режисуру й драму. Спільно із письменником Юрієм Тисом заснував у Буенос-Айресі Театральну студію, створив ляльковий театр, для якого власноруч виготовив ляльки, сцену та декорації. Незадовго перед від’їздом художника, у 1958 році в аргентинській столиці відбулася його персональна виставка.
У 1959 році митець із родиною прибув до США, де мусив починати все з чистого аркуша. Проживаючи в Нью-Йорку, заробляв працею у швацькій майстерні, паралельно розписував церкви разом із Святославом Гординським – іншим випускником Мистецької школи Олекси Новаківського. Займався живописом і скульптурою, оформленням книжок, театральних декорацій, написанням статей з теорії мистецтва, рецензій. Був головою нью-йоркського осередку Об’єднання митців українців в Америці (ОМУА) та Ради в справах культури при Світовому конгресі вільних українців (СКВУ). Тут, у Нью-Йорку, відбулася його персональна виставка. Володимир також започаткував театральну студію при Спілці української молоді (СУМА), де ставив п’єси з дружиною Мирославою.
Попри поважний вік, багато виступав із доповідями, організовував культурно-просвітницькі заходи. Чимало його публікацій і виступів були присвячені тяжкому становищу українців та їхньої культури під гнітом московсько-більшовицького режиму.
Вихід на пенсію дав рідкісну можливість художнику, присвятити себе улюбленій справі – малярству та громадській роботі. Почав знову інтенсивно малювати, але доля його була гіркі й жорстока і скоро урвала цю радість. Його шляхетне серце, знесилене злиднями життя і працею, перестало битись 10-го листопада, під вечір.
Раптова смерть 68-річного митця стала важким ударом для цілої української громади.
Поховали Володимира Ласовського на українському цвинтарі в містечку Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі. Посмертна виставка творів художника, котрий протягом цілого життя залишався вірним кредо «Краще бути паршивеньким собою, чим ґеніяльно подвоювати чужу особовість», відбулася в Торонто у 1980 році.