Вслухаючись в сни старого парку

Парк сонно нависає, наче досі його не покинули сновидіння. У затінку креслатих дерев зачаїлася ранкова прохолода. Поміж гілок плететься тоненька нить туману – відголосок минулої ночі. Щойно перші промені сонця підкреслюють контури дерев, фігури правіків відпливають у тумані часу. Абстрактні форми, неначе танцюючі світлові лінії, викликають враження дзеркального переходу між реальністю та сном. Ця картина виткана з мрій та вражень, які ніколи не покидають зеленої гущавини.